Укр

Сходження на Охос-дель-Саладо або як за одну добу піднятися з рівня моря на 6910м. Частина 1.

«Поклик високих гір… Можливо, це частина споконвічних пошуків людини, якийсь надлишок тієї життєвої енергії, що рухає людство з віку у вік у його спробі завжди досягти все більш високого піку людських устремлінь?.. Навіть якщо підкорення Евересту стане звичайною подією, завжди знайдуться вищі Еверести; навіть якщо в далекому майбутньому наша Земля стане місцем без таємниць, завжди знайдуться інші вершини для сходження та інші світи для досліджень. Для тих, хто готовий вирушити безстрашно в незвідані моря і на непокірні вершини людських прагнень, ніколи не бракує пригод для розуму і тіла.» © Д. Неру

Замість передмови…

 Чи довго, чи коротко, а настав час вирушати через два роки до Південної Америки. І цього разу я вибрав Чилі і ось чому…
Півтора роки тому я сходив на Еверест і з тих пір любов до гор не померкла (хоча дуже великий відсоток альпіністів-аматорів закінчують з горами саме після Евересту або програми 7 вершин), але й до пуття вибратися кудись далеко не виходило. Після Евересту були лише дві знамениті вершини Кавказу: Ельбрус та Казбек (навесні 2018-го) і ще навесні я думав, куди б поїхати напередодні Нового року…

Насправді варіантів негаразд багато, т.к. в північній півкулі зима і сходження в цей період надзвичайно важкі… Багато хто їде на Аконкагуа (там я вже був), інші на Кіліманджаро, треті – на Орісабу та вулкани Еквадору…досить велика кількість вирушає до дуже дорогого тріпу в Антарктиду, щоб зійти на масив Вінсона (ціна від 55 тис. доларів). Я ж вибрав Охос дель Саладо або просто Охос, розташований у чилійський Андах і є другою за висотою вершиною континенту після Ако. При цьому це найвищий раніше діючий вулкан у світі … а другий за висотою вулкан стоїть десь неподалік.

Приблизно у вересні я почав шукати групу, але ніяк не міг знайти потрібну мені дату (я хотів поїхати за 2 тижні до НГ). Паралельно я спілкувався з Альпідустрією про Еквадор і Валентин Сіпавін, з яким познайомилися на Евересті – про Охоса. Проблема була в тому, що не було інших охочих: було багато тих, хто думає, а от тих, хто готовий вносити передоплату – ні. Але десь у середині вересня Валік був на одну ніч у Москві, і ми зустрілися попити пива. Із Валиком прийшла якась дівчина Маша, яка двічі за минулий рік була в районі Охосу, але так і не зійшла на нього з різних причин.
То так се, обговорили плани, хто як куди, які плани … я і сказав, що хочу на Охос, а потім у Патагонію на тиждень, але треба швидше вирішувати, а то літак через Атлантику явно не стає дешевшим. Виявилося, що ця Маша теж хотіла в Патагонію, а на Охос уже не сказати, щоб дуже … але ми домовилися досить швидко. Залишилося знайти когось третього, т.к. двом виходить дуже дорого. Валік кинув клич по знайомих і відгукнулася дівчина з Києва – Алла … ми швидко купили квитки зі стиковкою в Римі і почали вирішувати, що там з Патагонією, т.к. тема не така легка через пік сезону і мого бажання відвідати можливо найзнаменитіший нацпарк Південної Америки – Торрес дель Пайне і сходити W-трек.
Дійсність була така, що місць у хостелах та кемпінгах у парку вже не було, машини дорогі, а інформації не так багато. Коротше, довелося витратитися на туркомпанію, яка викупила собі квоти місць на маршруті W-трек, тому що, інакше бути схожим цим маршрутом в самий пік сезону ніяк не вийшло б.

Ось таким чином, пройшла в робочих запарках середина грудня, коли треба збиратися, пакуватися, а часу катастрофічно не вистачало. На останньому тижні перед від’їздом відбулася приємна серцю подія, що не має відношення до поїздки і в світлі її не дуже хотілося їхати, але куди вже відступати в останній момент … прийшло 15.12 і треба було їхати в аеропорт.

Трохи про склад групи:
Валентин Сипавін, наш гід, засновник компанії AlpoManiA , був 2 рази на Евересті та ще раз 200 на інших вершинах. З ним ми познайомилися у 2017 на Евересті,
– Маша, родом із Чебоксар, журналіст. За минулий рік двічі була у районі Охосу.
– Алла, родом із Києва, майже партнер компанії DLA Paper, була на Казбеку та Монблані.
Ну про себе я писав багато при сходженні на Еверест. Так що тут не зайвий раз поширюватимуся…

Дуже зручно, що вилітав з МСК я не як звичайно в передсвітанковій імлі, а о 5 годині дня, що давало можливість виспатися, не поспішаючи ще раз запакуватися і поїхати в аеропорт не дуже поспішаючи.
В аеропорту за доброю підказкою я запакував багаж у плівку за 1 рубль (так-так, є знижка з 600 до 1 рубля, якщо у вас преміальна карта VISA), зареєструвався і пішов у бізнес-зал, де пізніше зустрівся зі своєю попутницею Машею. Літак до Риму був наполовину порожній, я зайняв три сидіння і пару годин поспав, розуміючи, що далі буде гірше в плані забитості рейсу.

Рейс Рим – Сантьяго (Al Italia), що відбуває о 22.00 за місцевим часом, був забитий повністю … я не побачив вільних місць взагалі при тому, що літак має компонування 3-4-3, тобто 10 осіб в ряд. І тільки літаючи одного разу до Нью-Йорка з Москви авіакомпанією Трансаеро я бачив такі старі великі Боїнги (напевно, йому не менше 15 років), але мабуть у цієї авіакомпанії весь авіапарк такий старий.
15 годин 15 хвилин польоту – це найдовший переліт для мене (до цього більше 13 годин не літав) і я дуже розраховував проспати велику його частину … так і вийшло. Швидко поївши, я проспав із невеликими перервами понад 10 годин, після чого сів писати першу частину цієї розповіді. Через пару годин літак приземлиться і прийде час знову, через сім років спуститься на чилійську землю і подивитися, що там змінилося … в 2011р. я відвідав Острів Пасхи, облазив Сантьяго та Вальпараїсо.

А ось про їжу в літаку в цілому сказати хорошого мало … за 15 годин всього дві подачі їжі, при цьому гаряча – всього один раз, та й якість було жерсть (просто несмачно … особливо якщо це сказати про проміжний сандвіч. просто чистий жах …крім пледів не було інших корисних речей, типу затичок для вух або шкарпеток, що для такого роду рейсів зовсім звичайно, а тут немає).

16.12.18

Ну ось пішла й чилійська історія).
Прилетіли з невеликим запізненням, зате потім дуже швидко пройшли кордон і митницю))… це дуже пощастило, зазвичай черги на кордоні в Чилі по 2-3 години, а тут 10 хв. на кордоні, 20 хвилин на отримання багажу та 10 хвилин на митницю, де попросили просвітити багаж).
Потім ми хотіли здати упаковані баули відразу до наступної точки прильоту (до Копіапо), але тут почалися пригоди))…коли ми підійшли до стійки реєстрації SKYair нам сказали, що реєстрацію відкривають лише за 3 години до вильоту (ми підійшли о 9.45, а виліт о 16.50), ми попросили зробити це раніше і …вау нам готові це зробити за 6 годин до вильоту … тобто. не раніше, ніж о 10.50.
Ну, Ок, треба було погуляти годинку і ми пішли розбиратися з обміном грошей та ін. Прийшли о 10.50…народу вагон, і нічого не працює! Тепер приходьте об 11:30, знову «сніданки». А ми хотіли ще в місто з’їздити) Гаразд, чекаємо до 11.30, але якщо знову щось не те, тоді здаємо речі в камеру зберігання і їдемо в місто (хоча біля камери зберігання свої мінуси, в тому, що при поверненні треба знову йти на реєстрацію)… але все пройшло успішно: зареєструвалися і вже об 11.35 з вітерцем на таксі ми рвонули до центру міста, куди й доїхали за 25 хв.
Я попросив таксиста висадити нас біля пагорба Санта Лучіа – мабуть, найкрасивішої точки огляду в центрі Сантьяго і пішли гуляти пагорбом і центром, де я вже був 7 років тому…
Було незвичайно клацати на айфон абсолютно ті ж види, що і багато років тому (все ж таки пам’ять працює … Хе-Хе).

Потім погуляли центром і вийшли на обід до центрального ринку, який так і не втратив слави смачного містечка…хоча севиче і риба явно були не найкращі за такі гроші, та й знаменитий американський напій писко сур коштував майже по 8 доларів, і при цьому був явно надто алкогольний (всього поїли за 100 доларів на двох без фанатизму). Загалом у місті було в районі +30, а одягнений я був дуже тепло, т.к. рюкзак був дуже щільно набитий речами, в яких я вилітав із холодної Москви.
З міста в аеропорт їхали з дуже веселим водієм і всього за 12000 песо (як я зрозумів це найадекватніша ціна за цю поїздку) і вуаля: знову смачний бізнес-зал з писко сур і пивом.
Літак підзатримали і вилетіли пізніше … на посадці не хотіли пропускати мій великий рюкзак з камерою всередині … довелося вийняти камеру і переконати, що багаж не дуже великий, щоб посадили)) … після невеликої суперечки все владналося і ми погнали до Копіапо. .. куди летіли не більше 1,5 години (для інформації: це був політ у бік півночі Чилі, ближче до екватора).
І ось після майже 34 годин після виходу з квартири в Москві, я прибуваю в проміжний пункт призначення в Чилі для приємного сходження на Охос, місто Копіапо, столицю регіону Атакама … в Москві 00.49, а тут ще 18.49. Ех, чекаємо на подальші новини).
Вилізли з літака, отримали багаж, а тут уже і Валік нас чекає, сіли в нашого бойового червоного коня, який возитиме нас два тижні – Тойоту Хайлюкс. 2.5 л дизель). Добре, що від аеропорту їхати зовсім поруч може близько 20 км. і ми вже у місті Баха Інглесіа, на березі океану.
Заселилися в готель: Маша та Алла в окремих номерах (Алла прилетіла трохи раніше за нас, у середині дня і вже була в готелі), а я і Валік в одному номері зупинилися. Вирішили багато часу не втрачати і пішли їсти на берег океану: лише одна вулиця вздовж океану та 4 шинки. Сіли, повечеряли з севичі та рибою з місцевого океану, та й місцеве пиво…без фанатизму, а вийшло 150 доларів на всіх)…трохи дорогувато, але смачно), познайомилися та приємно поспілкувалися з Аллою, яка виявилася дуже душевною людиною .
Потім вирішили, що добре б виспатися сьогодні, пішли спати до готелю і вже близько 22.30 лягли спати. Хоча від інтернету було дуже складно відірватися), але в Москві вже всі сплять і треба б і самому поспати), а то завтра не такий уже й легкий день).

17.12.18.

Ну ось і прийшов ранок).
О 6-й ранку вчорашнє пиво попросилося назовні, а потім знялося важко, але о 8-й ранку я встав і пішов користуватися можливостями вайфай. Поговорив з

Москвою… поснідали (сніданок був простий – одні тости та варення), зібрали речі та поїхали до Копіапо за продуктами).
Приїхали до великого супермаркету Jumbo, де торік у Маші та її знайомої вкрали баули з машини з високогірним спорядком (вони через це, ходили на гору по черзі)… хтось піднявся, а хтось ні. Взагалі цікаво, як можна було залишити баули у відкритій машині і піти за покупками), жерсть якась…
Магазин був просто величезний, 3 візки були забиті під зав’язку, одна повна води та дві їжі)), набрали дуже багато всього … м’яса, консервів, соків, каш, шоколаду і т.д. Набирали на 10 днів тріпу, а от на скільки в реальності буде потрібно сказати дуже складно). В результаті витратили 2,5 години на магазин і ще годину на укладання речей в багажник … за фактом добра так багато, що нічого не містилося і потрібно було набагато більше простору в багажнику), паралельно Валик включив на роздачу WI-FI і вдалося майже весь час у Копіапо посидіти в інеті, переписуватись і душевно спілкуватися з Москвою).
Інета багато не буває і складно було відірватися, але треба рухатися далі… з міста ми виїхали близько 15 години та поїхали додому до головної місцевої заправи Ерсіо, яка розподіляє тачки. Цього Ерсіо добре знає Маша, т.к. вже була тут двічі за минулий рік)). Він допомагає організувати тачки, перміти, сприяє у різних питаннях і, судячи з розміру та локації будинку, непогано живе з родиною та собачкою Блонді.

Магазин був просто величезний, 3 візки були забиті під зав’язку, одна повна води та дві їжі)), набрали дуже багато всього … м’яса, консервів, соків, каш, шоколаду і т.д. Набирали на 10 днів тріпу, а от на скільки в реальності буде потрібно сказати дуже складно). В результаті витратили 2,5 години на магазин і ще годину на укладання речей в багажник … за фактом добра так багато, що нічого не містилося і потрібно було набагато більше простору в багажнику), паралельно Валик включив на роздачу WI-FI і вдалося майже весь час у Копіапо посидіти в інеті, переписуватись і душевно спілкуватися з Москвою).
Інета багато не буває і складно було відірватися, але треба рухатися далі… з міста ми виїхали близько 15 години та поїхали додому до головної місцевої заправи Ерсіо, яка розподіляє тачки. Цього Ерсіо добре знає Маша, т.к. вже була тут двічі за минулий рік)). Він допомагає організувати тачки, перміти, сприяє у різних питаннях і, судячи з розміру та локації будинку, непогано живе з родиною та собачкою Блонді.
Види по дорозі були дуже одноманітні, навіть дзеркалку не хотів діставати) … місцевість дуже суха, опадів не буває, хоча відтінків коричневого чимало, але за годину стеження за вікном ці краєвиди суттєво набридають. Хочеться чогось іншого і вуалю – ми приїжджаємо на лагуну Санта Роза, де навіть водяться фламінго… З часом приїзду нам пощастило, були якраз заходи сонця і було приємно подивитися і трохи погуляти.
Поки розвантажилися – стемніло і захотілося їсти… на вечерю приготували на місцевій маленькій кухоньці на газі макарони з хамоном, зробили салат з помідорами та цибулею, чайок із солодощами та життя почало налагоджуватися. Хотілося вже спати … клацати зі штатива було ліньки, хоча сама лагуна дуже мальовнича))
Ночівля у нас була у невеликому дерев’яному будиночку, на великих ліжках, куди кидаєш спальник і солодко спиш))

18.12.18.

Ніч пройшла не дуже комфортно, як усе спали солодко, один я не дуже, т.к. поболювала голова, пульс був завеликий, але це від нестачі кисню і ймовірно від того, що вчора вдень я зловжив пивом, через що в голові могло побільшати болі.
Встали о 7.30, потупили, повмивалися та поснідали яєчнею з сиром, вчорашніми макаронами, йогуртами Данон та ще смачними солодощами. О 9-й запланували невелику поїздку спочатку на машині, щоб потім, піднявшись на висоту близько 4400, піти пішки на навколишні гори, які називають 7 братів.
Так і зробили – доїхали, залишили машину і пішли вгору … при цьому вітер був досить несильний спочатку, але потім став не по-дитячому, ми піднялися приблизно на 400 метрів і там вітер був уже близько 50 км на годину. Довелося діставати з рюкзаків теплі пухівки, гортекс, термобілизну і в невеликій будці на вершині одного з семи братів переодягнутися. Загалом нагору не поспішаючи йшли близько 2 годин і спускалися десь годину. По дорозі назад машина зовсім не хотіла заводиться, але потім через деякий час свічки схопилися, і ми поїхали назад.
Разом покаталися близько 4 годин, приїхавши всі запорошені, але задоволені. Поїли на чотирьох 2,5 кг черешні і вирішили, що непогано б відпочити годинку, а потім можна ще щось приготувати або поїхати навколо лагуни на машині.
Але тільки Валік поспав години півтори, у мене на тлі поєднання черешні та пива почало різко крутити живіт…мабуть черешня почала бродити, і тому хоч якось поспати не вийшло…зате вийшло почитати трохи книжку і пописати щоденник за два дні . О 16.30 попили чайок із бутерами і вирішили, що настав час з’їздити погуляти по окрузі. Їхати до оглядового майданчика було недалеко і краси звідти були офіційні… різнокольорова лагуна, якій біло-жовто-жовтогарячі кольори надавав солончак, що скачали фламінго, не дуже сильний вітер і відсутність людей робили картинку просто чарівною).
Валик показав, як треба фоткатись на даху автомобіля і ми всі один за одним пофоткалися на даху нашої червоної Тойоти).
Потім погуляли трохи вздовж схилів пагорбів і помилувалися гарні види лагуни і сонця, що сідає за горизонт, було просто чудово … і на закінчення я нарешті використав для групової фото свій штатив, який тягнув через півсвіту.
Ближче до 19.30 ми приїхали назад на нашу базу біля лагуни Санта Роза, де й вирішили, що настав час для вечері, проте обід у вигляді черешні, пива та бутерів перебив апетит і хлопці поїли лише авокадо, а я з’їв мюслі під окропом, ну і , ясна річ, чай. Вдень хлопці познайомились із нашими сусідами, які теж йдуть на Охос. Один із них виявився вихідцем із Києва, а зараз живе останні 5 років у Берліні. У них невелика група з 3-х осіб, місцевий гід і кухар… все на одній машині. Поспілкувалися з байками та примовками піввечора, хоча в основному про гори говорив Валік, та й я ділився своїми спостереженнями та знайомствами. Ігор (з Берліна) виявився любителем марафонського бігу, а з гір був лише на Кілі.
Книжки читати тут особливо ніколи, навіть щоденник писати не особливо виходить … треба ще й їжу готувати, у нас кухаря немає, типу все разом і готуємо. Близько 22.30 вирішили, що час баеньки, а завтра підйом досить рано (близько 7 ранку).

19.12.18.

Вже середа.
Прокинулися під пілікання датчика кисню, який увімкнула Маша, а т.к. її рівень кисню в крові був нижчим за 92 (що не дивно на висоті 3800 метрів), то він пищав без перерви, як будильник).
Встали сьогодні раніше ніж учора, знову сніданок, вмитися, зібратися. Не можемо вирішити, коли поїхати половити інтернет (до нього їхати близько години), тобто. нам потрібна хоч якась нитка стільниковий зв’язок, а у Валика є прилад, який безлімітно роздає інтернет у будь-якій точці світу за 10 доларів на день. Плюс можна зателефонувати від зв’язку.
Про день для зв’язку так і не домовилися (може сьогодні, а може, завтра) тому Алла і я попросили у Валіка супутниковий телефон, щоб зателефонувати додому. Я вперше дзвонив через супутник: і начебто все просто, але коли матінка відповіла, зв’язок чомусь перервався, а потім не захотів налаштовуватися. Я сильно напружився. Ось заліт, краще б не дзвонив, а так вона почула голос, але я не встиг нічого сказати і, можливо, могла подумати, що щось трапилося, але через 15 хв з гріхом навпіл я додзвонився, все ОК.
Вирішили йти сьогодні на гору Санта Роза, яка височить над лагуною. Валик там не був, та й Маша ходила тільки на сусідню гору «7 братів».

На машині доїхали до перевалу 4100, а далі вирішили йти пішки. Вітру сьогодні було небагато, легкі пориви і було дуже спекотно йти. Частина групи через 20 хв після відходу від машини переодяглася в легший одяг, і Маша через 10 хв, як ми відійшли від місця перевдягання, згадала про своє мобільне, почала його шукати і ніяк не могла знайти. Кинулася з Валиком шукати місце перевдягання (щоб, можливо, біля каменю знайти телефон). Звичайно, вона нічого не знайшла, а в телефоні все життя … сльози потекли і т.д., але ми з Аллою ще раз обшукавши її сумку, майже відразу ж знайшли цей телефон … все добре, сльози стали висихати .
Пішли не поспішаючи вгору, і десь за дві години вітер посилився і стало дуже прохолодно. Ішли ми не дуже швидко, а вершини не було й не було. Ближче до фінішу вітрило вже дуло на повну силу, проте навколо були дуже красиві краєвиди на окрузі та на лагуну!! Лише через 5,5 години (було кілька довгих зупинок, плюс ми йшли без стежки по каменям і сипусі) ми дійшли до 4923, до нашої першої вершини в Чилі і вирішили якнайшвидше валити вниз.
Назад йшли набагато швидше хоч і добряче втомилися … дійшли до машини за 2,15. Разом гуляли понад 7,5 годин… бадьоренько для другого повноцінного дня акліматизації. За 15 хв доїхали до нашого табору, де швидше стали стягувати брудні речі (на Атакамі та навколишніх горах дуже курно…одяг брудниться, а горло забивається, тому треба носити бафф) і хоч чогось перекусити, хоча під час сходження ми пили чай, воду, їли снекі та шоколад.
Перекусили печивом, бананами та абрикосами, які ще не згнили за 3 дні. Ігор зі своєю групою ходив на ближчу гору за 5,5 години, але в них одній дівчинці стало не дуже, і вона ймовірно не піде на гору (хоч далі буде видно). Маршрут був сьогодні не легкий, але були чудові краєвиди, плюс завтра ми відпочиваємо та не ходимо особливо у гори. Нас чекає переїзд на лагуну Верде, на 4400, де ми теж хочемо провести три, а може й дві ночі. Ця лагуна знаменита своїми гарячими джерелами, в яких можна хлюпатися хоч цілий день… побачимо, оцінимо. А так загалом сумую за тими, кого залишив у МСК))
Вирішили сильно апетит не перебивати і поїсти раніше, і лягти спати не пізно, т.к. сильно втомилися (ноги забилися здоровий). Вечеря була просто шикарна, посмажили картоплі, порізали помідорів з моцарелою, прошутто та ням-ням. Особливо класно зайшла картопля) … а хто, думаєте, її різав на правильні шматочки вафелькою? Ну звісно я! вперше за багато-багато років), і мені сподобалося)), може все ж таки піти в кухаря, може там моє покликання)).
У сусідньому будиночку від нас оселилися будівельники/дослідники мінералів. Вони шукали якісь мінерали і займалися спектральним аналізом каміння, дівчина сказала, що тут є трохи золота в деяких каменях і взагалі начебто планується відкриття родовища якихось мінералів. Сьогодні вирішили вже не збиратися в дорогу, а я задумав зняти на свій світлочутливий об’єктив нічні види лагуни та зоряного неба. Вийшло непогано, але місяць сильно заважав, через це зірок було видно не так багато.
Спати лягли близько 22.30, було дуже прохолодно.

20.12.18.

Прокинулися сьогодні ще раніше, ніж учора та позавчора, о 6.30 і кинулися збиратися, т.к. сьогодні їдемо на наступну лагуну і, можливо, заїдемо до стільникової вежі, щоб можна було поговорити.
Зібралися, поснідали і приблизно о 8.50 виїхали, т.к. хотіли випередити наших сусідів для заняття будиночка на лагуні Верде (там дуже мало місць, а всередині є джакузі для купання). Досить швидко доїхали до лінії електропередач, яку, мабуть, тягнуть до нового родовища, а ще через 30 хв доїхали до чилійського прикордонного посту, де передбачалася наявність зв’язку та можливість зателефонувати. Але на мій жаль, (майже розчарування) зв’язок не працював тільки у мене (мабуть у МТС немає договору з цим оператором і роумінг не працює)…я не міг зателефонувати і навіть прийняти повідомлення…хоча минуло вже понад 72 години ми без зв’язку … все ж ці комунікації роблять нас своїми рабами ((, погано тільки те, що можуть писати смс з роботи, обіцяв відповідати, а тут така дупа зі зв’язком. Інші сиділи в телефонах … Особливо неприємно буде, якщо місць у будиночку у лагуни не буде, а ми проторчали 45 хв біля вежі… але що робити… Поки їдемо, насолоджуємося видами на трохи засніжені гори і набираємо висоту… ми вже на 4600, а гори навколо щонайменше 5500 метрів і майже все – вулкани …

О 11.30 відкрився Охос, за 20 км від дороги і він дуже симпатичний)) скоро спробуємо його на смак)…а так продовжуємо шлях у бік Лагуни і дивимося на перші кальгаспори (снігові скульптури, зроблені природою з льоду та снігу) . Ближче до 13-ї приїхали на оглядовий майданчик лагуни Верде, звідки відкривався офігенний вид на всю лагуну. Мабуть, ця лагуна ще красивіша за попередню, а сам майданчик для кемпінгу розташований біля води.
Приїхали на кемпінг, відкрили пива, фісташок, вина та дуже душевно посиділи біля будиночка). До речі, є всього один будиночок на 6 місць з маленькою джакузі з теплою водою і на наш подив він виявився порожнім! Було вирішено заселитися у ньому, інші групи ночують у наметах)). Звичайно, містечко дуже і дуже брудне … на матраци краще взагалі не дивитися, вони не для слабонервних, але якщо зверху щось постелити, то стає краще).
Уздовж лагуни розташовані ванни з теплою водою, температура якої близько 30 градусів, а в одній на зразок навіть близько 39 градусів. Вирішили, що дівчатка ляжуть в одній кімнаті, а ми з Валиком в іншій … постелили там тент від машини на підлогу і начебто стало нормально.
Часу ще було не так багато, в районі 15 годин.
Ми викупалися швидко, занурилися у воду, злегка помилися і вилізли через 3 хвилини. За будиночком витікає гаряча вода з джакузі і можна випрати дрібнички, які трохи забруднилися під час нашого недовгого тріпу. Потім Маша пішла хлюпатися хвилин на 40, після чого ми вирішили пообідати).

Поки сиділи біля будиночка я густо намазав обличчя кремом від сонця, яке потекло в праве око і спочатку я погано його розтер, а потім уже почалася жерсть, ніяк не допомагало промивання і в результаті почалася така різь в оці, що сил немає. І так, і сяк не допомагало нічого, краплі капав, але різь не йшла. Після обіду приліг хвилин на 40 із заплющеними очима і одразу оку полегшало). Оскільки сьогодні день відпочинку без ходьби, то просто тупили в цій хатинці, прийшов знову Ігор, потім підтягнувся його гід і ще їхній кухар. Побалакали про сходження, про навколишні гори … Маша говорила, що на третю по висоті гору ЮА дуже легко зайти, але за фактом вона знаходиться далеко і складніше технічно … треба більше тягати багаж на собі і незручний під’їзд. Самопочуття надвечір було не фонтан, злегка ковбасило від злегка хворого ока і, мабуть, від відчуття висоти, все ж таки 4400 це не мало. Вечеряти хлопцям не захотілося, і я знову поїв мюслі на вечерю і випив чашку чаю. Валік нарешті запустив музику з колонки та вечорі майже непомітно пройшов під Ленінград, Мумій-Тролля тощо.
Нічні зйомки знову вийшли непогано, але й не фонтан. Середні, але з місячною доріжкою)). Спати пішли ближче до 22, завтра підйом о 7-й і завтра похід вже на шеститисячник, що досить потужно для п’ятого дня на висоті.

21.12.18.

До 4 ночі спалося добре, а потім прийшли миші), ну хоч не так рано. Кажуть, вони живуть у районі цього будиночка, т.к. Тут теплі труби йдуть під підлогою будиночка у бік лагуни. Маша бачила одну таку в минулу поїздку, кажуть вони вгодовані і волохати.
І ось в районі 4 почалися шарудіння, Валік вийшов на кухню і знайшов здоровенну мишу, яка сиділа на полиці. Поки він думав, чим її ляснути вона вже втекла))). Стали близько 7.30, т.к. хотіли раніше сходити на Сан-Франциско, гору заввишки 6040 метрів, розташовану за 20 хвилин їзди від нашого табору у бік аргентинського кордону.
Снідали, зібрали баули з цінними речами та віднесли їх до намету групи Ігоря, т.к. їхній гід Гільєрме, вже закорінився з Машею і Валиком, а залишати цінні речі в цій хатинці не хотілося, т.к. сюди може зайти будь-хто і взяти практично будь-що. Тому залишили в будиночку лише килимки, ляпанці тощо. хрень, щоб було ясно, що будиночок зайнятий, а самі поїхали до нової гори. Хвилин двадцять їхали до кордону з Аргентиною, яку можна ідентифікувати так: з чилійської сторони ґрунт, а з аргентинської сторони асфальт… та й покажчиками, що «Ласкаво просимо до Аргентини». Ось якраз перед цим покажчиком, ми й повернули праворуч і тут я побачив одну з найжорсткіших доріг, якими я катався: усипана гострим камінням, піском і невеликим щебенем стежка, що йшла під серйозним кутом у гору.

По ній нам треба було набрати з 4800 до 5150 … і незважаючи на те, що їхали дуже повільно, один раз застрягли дуже бадьоро, всім пасажирам довелося вийти і прогулятися на 50 метрів вгору, щоб полегшена машина змогла проїхати важку ділянку розбитої дороги. За півгодини видерлися на 5150, трохи переживаючи за колеса та мости, т.к. про такі гострі камені нарізати покришки і обдерти залізо дуже просто. І о 10.10 вийшли до пішого походу на гору.
Піднімалися не сказати, щоб дуже бадьоро, але досить швидко набрали 200 метрів і вийшли на невелике плато, звідки стало видно безліч кальгасперів… І пройшовши між ними, пішли все далі вгору, зупиняючись при цьому щогодини.) Як ми зі сміхом називаємо нашу групу: «Еверестівці, ПіП та партнери». Де «ПіП» це – пити та писати)). Маша зупиняється щогодини і незважаючи на те, що ми радимо все ж таки не так багато пити, вона не слухає і плюс ще постійно хоче їсти)) я думаю їй буде смішно в Патагонії зіткнутися з моїм підходом у тому, що часу на побутові речі особливо не вистачає, а час на їжу перебуває лише тоді, коли вже сил не вистачає ні на що інше.
Так, не поспішаючи і не поспішаючи, одягаючи одяг через те, що вітер був все холоднішим і холоднішим, сильнішим і сильнішим, ми вийшли до 5900, де дівчата залишили свої рюкзаки і пішли вже на фінальний штурм довгою на годину. О п’ятій годині вечора ми вийшли на вершину, де побачили хрест, що стояв, а поряд з ним – валізка з журналом, куди можна було записатися, що ми, звичайно, і зробили. До нас останній запис був датований 18.12., а сьогодні ніхто, крім нас, не піднімався.
О 17.20 почали різко спускатися, т.к. до заходу сонця залишалося 3 години, а треба було ще виїхати на машині з не найпростішого місця). Спускалися дуже швидко і вже до 19.15 мали машину.
Усього весь похід зайняв трохи більше 9 годин. Спустилися машиною до дороги за 20 хв і вже в районі 20.05 були біля нашої хатини. Наше добро ніхто не зачепив, баули теж лежали ціленькі і ми, залишаючи добро в будиночок, вирішили повечеряти і лягати спати. Втома відчувалася, але не сказати, щоб дуже м’язи тягнуло в порядку звичайного тренування. Трохи напружувало, що знову може вночі прийти миша, але нічого страшного якось повоюємо.
А вечеря була дуже смачна, заточили макарон, пармезану, хамона і камамбера і на бічну…сил писати щоденник уже не було)).

ДАЛІ БУДЕ…

Вас може зацікавити
  • Реєстрація
  • Вход